У рамках ювілейної виставки “Петро Столяренко. Живопис”, присвяченої 100-річчю від дня народження видатного українського художника, я хочу поділитися особистими спогадами про нашу зустріч.
Ці спогади дозволяють мені розкрити, як формувалася колекція для музею — не як випадковий набір робіт, а як ретельно відібраний доробок самим автором. Петро Кузьмич розумів, що це для музею, де люди зможуть побачити повну картину його творчого шляху. Це не просто спогади про зустріч — це роздуми про те, як мистецтво стає мостом між поколіннями, зберігаючи культурну спадщину України в часи, коли таке збереження набуває особливого значення.
Зустріч у майстерні
Я особисто знайомий з Петром Кузьмичем Столяренком і мав нагоду відвідати його майстерню в Ялті. Тоді там був присутній його онук Олексій, і я не міг не помітити теплих, взаємних стосунків між ними. Онук ставився до дідуся з глибокою повагою та турботою, а Петро Кузьмич відповідав йому тією ж теплотою. Ця атмосфера відразу вразила мене — вона була сповнена гармонії, де мистецтво перепліталося з родинними зв’язками, роблячи майстерню не просто робочим місцем, а справжнім осередком життя. Такі моменти нагадують, наскільки важливо для художників оточення, яке надихає, — родина, друзі, простір, де творчість стає продовженням щоденного буття.
Запам’яталося, наскільки глибокою людиною був Петро Кузьмич. Під час наших розмов він цікаво розкривав теми, яких ми торкалися, — від технік живопису до філософії творчості. Його слова були наповнені мудрістю, набутою роками досвіду, і він умів ділитися ними так, щоб слухач відчував натхнення. Це не були поверхневі бесіди; вони йшли від серця, відкриваючи нові грані як мистецтва, так і самого життя. Така глибина робила спілкування з ним незабутнім, ніби кожна розмова була маленьким відкриттям. Він говорив не тільки про фарби чи композицію, а й про те, як мистецтво відображає душу людини, її зв’язок з природою та історією, роблячи кожну тему багатогранною та живою.
У майстерні панував безлад, але творчий — не було бруду чи сміття, все було красиво, але скрізь лежали фарби, різні цікаві речі, які Петру Кузьмичу або подарували, або він використовував у роботі. Було дуже душевно — атмосфера надихала, ніби кожна дрібниця розповідала свою історію. Це місце не було стерильним, а живим, сповненим енергії, де ідеї народжувалися серед хаосу матеріалів та інструментів. Така атмосфера допомагала уявити, як художник черпає натхнення з оточення, перетворюючи повсякденні речі на джерело творчості.
Формування колекції
Коли Петро Кузьмич формував колекцію для музею, він чітко розумів її призначення. Він хотів показати різні періоди свого творчого шляху. Я запевняв його, що твори не будуть розпорошуватися по приватних домівках чи сейфах, а залишаться доступними для широкого загалу. Тож це була не випадкова добірка, а свідомий вибір автора, який прагнув представити своє мистецтво саме так, як бачив його сам. Для нього було важливо, щоб люди могли прийти до музею і побачити повну картину його доробку, відчути еволюцію стилю та ідей. Він перебирав роботи з особливою ретельністю, обираючи ті, що найкраще передавали його внутрішній світ.
Цей аспект є надзвичайно цінним: автор усвідомлював, що колекція презентуватиме його творчість глядачам, і сам вирішив, які роботи найкраще передадуть його бачення. Вона не збиралася по частинах з різних джерел, а була сформована самостійно Столяренком — як цілісний портрет його творчого доробку. Це робить її унікальною, бо вона відображає не зовнішній погляд, а внутрішній світ митця, його вибір і пріоритети. Наприклад, він включав роботи, що відображали різні періоди — від повоєнних мотивів до пізніх кримських пейзажів, — щоб показати еволюцію свого стилю та емоцій.
Ми приїхали безпосередньо до майстерні й придбали всі роботи у самого автора. Петро Кузьмич дуже проникся ідеєю приватного музею, де його твори будуть доступні для всіх, і це мотивувало його показати різноманітність — різні сюжети та теми. Він хотів, щоб глядачі побачили його творчість у повному спектрі, зрозуміли, що саме характеризує його як художника. Ця зустріч стала не просто покупкою, а діалогом, де ми обговорили, як колекція слугуватиме збереженню української культурної спадщини.
Мабуть без перебільшення можна сказати, що переглядаючи колекцію робіт Петра Столяренка у Першому приватному музеї українського сучасного мистецтва, глядач може бути впевнений, що ці роботи демонструє йому сам автор.
Значення для художників загалом
На мою думку, є велика різниця в тому, хто звертається до художника. Одне діло — розмова з приватним колекціонером, де твори можуть зникнути в закритих сховищах чи квартирах, і зовсім інше — коли йдеться про музей. У музеї роботи бачитимуть люди, інші художники, широка публіка. Туди віддають твори, які найкраще підкреслять майстерність, розкриють весь спектр таланту в найкращому світлі. Це не просто продаж — це інвестиція в культурну спадщину, де митець може бути впевнений, що його голос почують покоління.
Не раз траплялися ситуації, коли ми зверталися до художників, і дізнавшись, що купуємо роботу саме для музею, вони казали: “Якщо для музею, то поки гідної роботи немає”. Художникам дуже важливо, щоб їхні творчість і талант побачили саме так, як вони його відчувають, — у повному обсязі, без спотворень. Це свідчить про глибоку відповідальність митців перед своєю спадщиною, де музей стає платформою для діалогу з майбутнім.
А часто буває так, що коли художника вже немає, його родичі, найчастіше дружина, розлучаються з деякими роботами, ніби з дітьми. Це підкреслює, як мистецтво стає сімейною спадщиною, де родичі прагнуть зберегти пам’ять про митця, передаючи роботи до Музею.
Насамкінець
Думаю, ці спогади підкреслюють унікальність колекції Петра Столяренка — як свідомого вибору самого митця. Він формував її з розумінням, як для музею, де люди зможуть побачити повну картину його творчого шляху. Кожен твір тут — це частина спадщини, яку художник сам вирішив передати нащадкам, як живий діалог між митцем і глядачем. Це нагадує нам, наскільки важливо, щоб їхні роботи жили в правильному контексті, надихаючи та зберігаючи культурну пам’ять. У наш час, коли українська культура і нація стикається з викликами, такі колекції стають символом стійкості та продовження традицій.
Експозиція в Музеї, на вулиці Євгена Коновальця, 44-А, в Києві, триває до 7 вересня 2025 року і представляє понад 50 робіт з унікальної колекції, багато з яких демонструються вперше. Кожен твір — це не просто мазок пензля, а відбиток майстерності Петра Кузьмича Столяренка, представника кримської школи живопису, де пейзажі, натюрморти та портрети оживають, передаючи красу природи та нюанси людських почуттів. Але за цими полотнами стоїть не лише митець, а й людина з власною історією, яка робить мистецтво ще ближчим і зрозумілішим. Ця виставка — не просто показ робіт, а можливість зануритися в світ, де кримське сонце освітлює не тільки полотна, а й спогади про життя художника, його пошуки та натхнення.