Коли я думаю про те, що минуло 20 років з моменту відкриття Першого Приватного музею українського сучасного мистецтва, мені важко повірити, як швидко плине час. Те, що починалося як особисте захоплення українським мистецтвом, переросло у щось набагато більше — у простір, який зберігає душу нашої нації, надихає покоління та розповідає світові про творчий дух України. Ця подорож була сповнена викликів, радості й відкриттів, і я хочу поділитися з вами, як моя любов до мистецтва стала музеєм, чому ця справа має значення і куди ми йдемо далі.
Захоплення, що стало покликанням
Моя цікавість до мистецтва зародилася багато років тому, коли я вперше побачив картини українських художників. Кожен твір — від нефігуративних полотен до деталізованих пейзажів — ніс у собі щось унікальне: емоцію, історію, частинку душі автора. Я почав збирати ці роботи не з думкою про колекцію, а тому, що вони хвилювали мене, змушували задумуватися, несли в собі унікальну енергію. Кожен твір, який я знаходив, був для мене як діалог із художником, як спосіб зрозуміти нашу культуру глибше.
З часом я зрозумів, що ці роботи не можуть залишатися лише в моїх стінах. Вони належать не мені, а Україні, її людям, її майбутньому. Так народилася ідея музею. У 2005 році, 17 червня, Музей сучасного мистецтва України відкрив свої двері. Це був не просто музей, а місце, де мистецтво могло жити, дихати і спілкуватися з кожним, хто переступає його поріг. Моє захоплення стало покликанням — зберігати ці твори і ділитися ними зі світом.
Я не маю фаворитів серед робіт. Кожна картина, скульптура чи графічний аркуш у колекції — це окремий голос, який має право бути почутим. Вони різні, але однаково цінні, бо кожна несе унікальний посил, відображає нашу історію, боротьбу, радість чи біль. Ця колекція — не просто зібрання предметів, а живий мистецький літопис України.
Чому українське мистецтво потрібно зберігати
Українське мистецтво — це не просто естетика, це наша ідентичність. Воно розповідає про те, ким ми були, ким є і ким можемо стати. Від ікон XVII століття до експериментальних робіт сучасних авторів, кожна епоха в нашій колекції відображає дух часу, боротьбу за свободу, любов до рідної землі. У часи, коли Україна переживає випробування війною, збереження цього мистецтва стає ще важливішим. Це наш спосіб сказати світу: ми є, ми творчі, ми незламні.
Коли я дивлюся на твори в колекції музею, я бачу не лише фарби чи форми, а й голоси художників, які часто створювали свої роботи в умовах цензури, обмежень чи навіть переслідувань. Багато з цих творів могли бути втрачені, якби не знайшли свій дім у музеї. Зберегти їх — це не лише про фізичне зберігання, а про те, щоб передати їхнє значення наступним поколінням, щоб молодь могла відчути гордість за свою культуру. Кожен твір — це свідчення нашої стійкості, і я вірю, що ми зобов’язані захистити ці голоси від забуття.
Популяризація українського мистецтва — це наш обов’язок і пристрасть, адже воно є голосом нації, що заслуговує бути почутим у всьому світі. Я вірю, що мистецтво має бути доступним кожному — від школяра до дослідника, — і ми невтомно працюємо, щоб ця мрія стала реальністю, об’єднуючи людей і надихаючи нові покоління.
Виклики війни та сила мистецтва
Останні роки, особливо після початку повномасштабної війни, стали справжнім випробуванням. Війна зачепила всіх нас, і музей не став винятком. Ми зіткнулися з питаннями безпеки, логістичними труднощами, потребою адаптуватися до нових реалій. Нині ми працюємо в Музейній резиденції на вулиці Євгена Коновальця, 44-а, у Києві, чекаючи можливості повернутися до просторих залів. Але навіть у ці темні часи мистецтво залишається нашим світлом.
Війна нагадала нам, наскільки крихкою може бути культура, але водночас показала її силу. Мистецтво стало для багатьох українців способом осмислити біль, знайти надію, зберегти ідентичність. Наші виставки, навіть у меншому форматі, продовжують привертати увагу, а дитячі малюнки, створені в рамках наших конкурсів, говорять про незламність молодого покоління.
Ці виклики лише зміцнили мою віру в те, що мистецтво — це не розкіш, а необхідність. Воно лікує, об’єднує, нагадує нам, за що ми боремося. Кожен твір у нашій колекції — це маленький акт спротиву, який говорить: ми не здамося, ми збережемо нашу культуру, ми вистоїмо.
Любов до мистецтва та погляд у майбутнє
Для мене кожна робота в музеї — це як дитина, яку я люблю однаково сильно. Я не можу виділити одну картину чи скульптуру, бо кожна з них має свою історію, свій голос, свою цінність. Є роботи, які вражають своєю сміливістю, інші — глибиною емоцій, ще інші — тонкою майстерністю. Але всі вони разом створюють мозаїку, яка відображає Україну — складну, багатогранну, прекрасну.
Музей — це не бізнес, і ніколи ним не був. Це мій спосіб віддячити Україні, її людям, її художникам. Я не шукаю вигоди, я шукаю сенсу. І цей сенс я знаходжу щоразу, коли бачу, як відвідувач зупиняється перед картиною, замислюється, відчуває щось нове. Це те, заради чого ми працюємо — заради цих моментів, коли мистецтво торкається душі.
Дивлячись у майбутнє, я мрію, щоб наш музей залишався місцем, де народжується натхнення, де молоді художники знаходять підтримку, а українське мистецтво звучить на весь світ. Ми плануємо нові виставки, нові проєкти, нові способи зробити мистецтво ближчим до людей. І я вірю, що разом із вами — нашими відвідувачами, партнерами, друзями — ми зможемо це зробити.
Невже минуло 20 років? Так, але це лише початок. Мистецтво живе, доки ми його бережемо, і я вдячний за кожен день цієї подорожі. Дякую вам, що ви з нами. Разом ми збережемо цей вогонь — вогонь української культури, який ніколи не згасне.